раз бачила, то тільки скривилась; а як заплакав батько, то вона аж закричала.
— Цить, доню! цить! — заговорила мати, взявши її на руки, — цить! чого ти?
— А татко чого плачуть? — відказала вона.
— Ні, татко не плачуть; то вони так собі.
— Де ж Орися? — пита о. Гервасій.
— О! цить, котю! щось татко кажуть. — Текля притихла, а пані-матка питає: — що ти кажеш?
— Я питаю: де Орися?
— Чи то їй роботи нема? — озвалась пані-матка.
— Голубочка моя! — сказав пан-отець, — завсігди порпається де-небудь. От з кого буде господиня, — додав, втираючи сльози. А Текля знов як заплаче!
— Чого ж ти? — каже мати. А сльози і в самої капають.
— А татко ж чого плачуть? — озвалась Текля.
— То татка очи болять. Цить, котю, цить! — каже мати, втираючи сльози дитині; поцілувала її й понесла з хати. Та йдучи, питає пан-отця: — Чи не хочеш чого їсти?
— Не хочу, — озвавсь він, кивнувши головою, — минулося.
— Ні, мамуню, я вже не плачу, — каже Текля за порогом, веселенько осміхаючись; — а ви, мамуню, плачете? — додала, втираючи їй очи.
— Ні, — каже мати, — то я так, я не плачу, моя зозулько! — Й поцілувала.
— А чого ж у вас мокрі очи?
— То так собі.
