— Що? моя дочка не панна, чи що? мужичка? хамка? — почав кричати о. Гервасій.
— Попівна! хіба я що кажу? — озвалась пані-матка.
— А попівна хіба не панянка? — каже о. Гервасій.
— Та панянка ж, — озвалась пані-матка.
— То хай же буде, як і другі панянки! знаєш? — гукнувъ, — чуєш? Хай же буде, як і другі панянки, а не як мужичка, хамка!
— Та хай буде, хай! — заговорила пані-матка стиха, — хіба я кажу, щоб не була? хай буде! гамуйся!
Вдруге вже ніколи не вертались вони на сю розмову. Чи й пані-матка переконалась, що попівна повинна бути ляхівкою, чи боялась перечити, — тільки як пан-отець почне хвалить Масю, то вона зітхне й каже:
— Добра дитина! та коли-б їй дав Бог розум добрий!
— На те вчиться, — озветься пан-отець, — щоб мала добрий розум; а Печержинська не що-небудь такого, щоб не вміла на дорогу навести. От послухала-б-єсь, що пан про ню розсказує! Або й про Масю як би-сь почула! Ей! ей! аж дух радується!
Не знав неборак, що пан тільки в очі світив, що лучше було б, як би він гудив. Мася ходила до його дочок й цілувалась і все; а вийде з хати, то ляхівки й почнуть:
— A co to będzie, kochaniu, — troszku ciasta, cybuli a oleju?
