Оляна розумнійша за учительку? А! хамко ти одна ходиш!
Не раз Мася навколішки стояла, не раз і в руку брала, не раз… та що й казать! Всього було! Було й те, що через ослінчик перегинали за розмову з хлопками, за розмову на своїй рідній мові. Печержинська думала, що се добре. Всього, кажу, було, нім Мася узвичаїлась по-польськи балакати, покатолицьки молитись — й „Zdrowaś Marijo“, й „Ojcze nasz“ й „Wierzę w Boga Ojca“; з погордою споминати батька-попа, матку-попадю, хлопів, хлопську мову й хлопську церкву. Не багато й пройшло: три місяці з чимось, а Мася так відмінилась — вже й не пізнати її! Саме тоді Різдвяні святки зближались; мати й приїхала взять доню до-дому, — приголубить хотіла.
— Ktoś idzie! ktoś idzie! — закричали панянки, завваживши, як ішла Масина мати через подвірря. Глянула в вікно Мася та й каже:
— To moja popadia plącze się.
— Jaka popadia? — питають.
— Luboracka, a jaka ż! — відказала Мася.
— Niby to matka twoja? — кажуть.
— Jaż mówię, że moja popadia, — озвалась Мася.
Ввійшла мати до хати, змерзла, а доня посоромилась й привітать її щирим, теплим словом, тільки тицьнула та шурнула ногою назад себе; й то — „для годиться“.
— Може воно так і повинно бути, — подумала пані-матка, — може воно по старому тільки вітаються з матіррю по-людськи; а тепер таке й
