— Чого ти? — спитала мати.
— Тут все ляхівки, — відказала Мася, — сміються з мене. Не хочу я тут бути! — Говорить й очи витера, бо соромиться, та сльози сами ллються, мов би їх там повні озера в запасі було.
— O! jakie ż one! — каже Печержинська — ja ż im dam! — Й до пані-матки заговорила, — вона балакала по-польськи, а ми на своє звернімо, — каже: як же ви, їмосць, погано повели свою дочку! Як хлопка яка! а дитя шляхетне. Та байдуже, — додала, — в мене вивчиться. — Й каже: — все то простота винна!
— Може й так, — думала собі пані-матка, — може ми й прості. А мабуть, що вона правду каже, бо поміж пани треться, то всякого дива наслухається. А вони мають час світ розпізнати, — не те, що ми, хлібороби: ніколи й в голову пошкробатись — не знаєм світови ладу. Не дарма покійні татуньо було розсказують, що як зближиться страшний суд, то світ обернеться очима назад, а потилицею наперед.
Багато було б розсказувати, як би прийшлось перебірать все, що ні говорила Печержинська з пані-маткою; тільки що подобалась вона Люборацькій, бо облесна була.
Наслухавшись всякого глуму над українщиною, пані-матка згодилась з Печержинською за тридцять карбованців на рік й все своє для дочки: харчі, прачка, — та й поїхала до-дому.
— Слухай же, доню, учительки, — сказала мати дочці, — та вчися, а я буду довідуватись, як ма-
