І справді, се попадя їхала: пані-матка Люборацька везла Масю до учительки. Виїхали вони з дому ще вчора, на Пречисту, а се вже другий день в дорозі. Як би далеко, то-б і не диво, а то всього на̀ всьо миль чотири — й так забарились! Не що, а справа їм заважала, то в Серебрії й заночували: попросились до якогось хазяїна в обійстя, аби від злого чоловіка безпечнійше. Ні хати, ні вечері їм не треба було; хата для звичайного — ввесь світ, а їжу мали з собою — курочку печену, в рукавци завязану та в синім папери поверх рукавця, та квашені огірочки; для Митра в торбині сало на три цалі.
— Їж, доню, — каже мати, розвязавши, що треба було.
— А ви? — дочка питає.
— Ет! за мене не турбуйся; я й дома наїмся. То тобі що другого: ти в школах будеш, в чужині; як не купиш, то й не з'їси. А на стіл дадуть не те, чого тобі забагнеться, а що самі схочуть, щоб дешевше стало. Не дарма мої татуньо покійні — а твій дідуньо — було розсказують, що як зближиться страшний суд й матиме анцихрист народитись, то всюди будуть школи, будуть ученики й учителі. А то будуть не ученики, а мученики; не учителі, а мучителі. Отсе-ж воно й єсть.
Мася мовчки їла, Митро коні ладнав до ясел, а пані-матка то вкусить, то говорить.
— От, — почала вона, — й сі моди! Ніхто й не чував про їх, а покійні татуньо все знали — з якихось книжок вичитували — й кажуть було, що в останні времена жіноча стать убиратиметься,
