аж поки від шлюбу не вертались. І всі дружби й бояре в путах були, бо забрав він новобранців, — каже: „хоч в-останнє свою біду потішите“. — Й потішили вони свою біду на славу; а ніхто й гадки не мав, що до вечора дибки позлітають, — що пан тільки таку штуку вдер, аби парубків полякать й віддати Фрузину.
Скоро весілля скоілось, та не забарилось лихо: Фрузина панства не кидалась, а свекор й свекруха, не діждавшись добра від невістки, з журби та з лиха так і покотились. За ними й каліка, на той світ перебралась. Поки ж батьки жили та сестра, то Явтух для їх притулку державсь своєї пані жінки, хоч і сміялись з його на все село; а як Господь прийняв їх до Себе, то побивши Фрузину на всі боки, що качалась з московський місяць, махнув рукою й пішов на Басарабію[1] й слід загубив, наче снігом замело. Розсказували чумаки, що бачили його в Одесі, після в Миколаєві, там на Дону; й вже казав, що за Дунай махне. З того часу Явтух як у воду впав: ніхто про його жадної звістки не приказував.
Заросла буряном Стецькова хата: там — а ще тоді — за грунта не тісно було, то ніхто не замешкав спустілого обійстя. Явтушиха ж не довго держалась: пани прозвали її панею Печержинською з Печерихи, перевезли в місто й ославили розумною, чесною та ще й умілою учителькою. „Вона, кажуть, в такого-то пана й ключницею була,
