З попа була людина добра, то чи сказав що, чи ні, а зодягся в рясу — знак, що пан-отець до двора йде за ділом — й каже: „піду, попросю, а більш не можу“.
Так коло полудня вернувся пан-отець, і Явтухів батько прийшов до його. Сей на́глядці ходив за батюшкою, й ох, як тяжко було батькови, що пан-отець загостювали, а його син — одним-однісинький — отам у дибці!
— Ні приступу! — каже пан-отець.
— Ох лихо моє! — мало не заголосив Стецько, — пропаща дитина, та й ми з нею пропащі.
— Підождіть, може ще що й буде.
— А чи буде ж?
— Та се в волі вашого Явтуха й у вашій…
— Де вже!
— Я вам кажу. Ось слухайте: панна Фрузина — так і пан-отець її величав, — за його тупкає перед паном.
— Панна Фрузина?! Тьху! тьху! — почав Стецько плювати.
— Чого ж ви росходились? — пропаде син.
— Та хай лучче пропадає, аби як людські діти, а ніж по-собачий. Я ж догадуюсь, чого їй завагається: вона хоче з ним до шлюбу стати.
Як почав батюшка вговоряти, як почав вмовляти, як почав преставляти та виправдувати її, то Стецько слухав, слухав та й каже: „порадимось з жінкою й побачимо“.
Через тиждень в дворі й у Стецька весілля було: музики бубнили, чарки дзвеніли, набірались лиха й підошви й передки. А Явтуха мали на оці,
