гурту, — а як-то тобі з панських подушок та на соломі спати?
— Який чорт — не я бачив подушки!
— А чого ж так з-висока на нас позирав єсь?
— В палацах, бач, жив, — підхопили з гурту.
— Хай же й на зборні поваляється!
Й почали пісню:
Ой зачула моя доля,
Що не бути мені дома;
Буть в неволі козакові —
У залізі, у закові —
В тяжкій дибці, в лютім горі,
У некрутському наборі.
Ще пісні не скінчили, як запіли півні, й Явтух заплакав: у сю пору він весною, бувало, соловейка слуха крізь вікно з палацу; заплакала й решта новобранців: у сю пору вони, хто в полі ночував, зганяли воли пастись; хто дома — не раз з дівчиною-зіркою стояв де в затишку, або під деревиною сидів. А тепер!…
Се діялось аж за Тульчином, від Солодьок миль за девять, або що.
У Явтуха ще жив батько — заможний був чоловік, — ще жила й мати, й сестра-каліка. Тільки й роду було. В селі як в барабан вдарив, що Явтух на зборні сидить; ще на світ і не заводилось, як дійшла ся чутка й до отця-неньки й, чуть на̀-зорю, вони вдарились до пан-отця та лямцем йому до ніг: „пан-отченькуІ добродієчку! визвольте наше дитя! Хай матимем хоч під старість на помогу. Хоч з торбами підемо, та прейма матимем, де зіму зімувати“.
