монахи житимуть, аки миряне; а миряне, аки невіра. Хіба тепер не так? — Кажуть було, що як зближиться страшний суд, то люде поробляться скна̀рами такими, та гроші любитимуть; один рів будуть засувати, а другий копати; ліси пообкопують!… Все було покійні розсказують! А тепер хіба не так? Та ніхто не бачить… Женитимуться, кажуть було татуньо, веселитимуться до останньої години; нікому й у голову не прийде, що ангел іде й печати несе; кохатимуться, женихатимуться й гадки не матимуть: осліпить сатана. Й блажен тільки той, кого обрящет бдяща, — закінчила пані-матка й зложила руки до Бога.
Дійшло до смаку пан-отцеви, він й озвався:
— Та й Мартин Задека пише багато. Він каже: що Москва взойдеть на височайший градус; що духовное владеніе прыйдеть во изможденіе, и законы ослабіють. Воно-б, бачся, й так! Та ще жидови чимало на світі зосталось, а в останні часи вони всі вихристяться… От що! То я й думаю, що до того ще далеко.
— Безпрестанно молітеся, пишеться в письмі святім, — заговорила пані-матка, — майтесь на осторожности, бо не вісте ні дня, ні часа, в огонь же син чоловічеський прийдеть.
— В який огонь? то в оньже! — поправив пан-отець, — ніби-то: в котрий.
— Говори! — озвалась пані-матка, — хіба ти розумнійший за мого татуня? А вони покійні було читають в огонь же…
— Та я тобі книжку покажу.
— Як би я вміла прочитати, то що іншого;
