— Добре, сину, добре, — каже тато. Й віддав лист. — Сховай, — каже, — треба буде під скло вправити.
— Бачте, — заговорила мати дочкам, — бачте! Антосьо похвальний лист має від чужих, а вас і мати не похвалить. Гайда мені до роботи!
Поспускали носи дівчата й пішли; за ними й Антосьо потяг.
— Чого ти такий мізерний? — поспитала його Мася.
— Я? — каже Антосьо. — Я не мізерний.
— Де тобі ні, — аж очи позападали!
— То так тобі здається, а я зовсім не мізерний.
— А чи добре тебе годували?
— Де вже добре! Дасть червоного борщу та пастрами[1] й хоч — їж, хоч — дивися. Як в хату внесе, то хоч носа затикай.
— Того ж ти й мізерний такий, ще гірший, як на Різдво був.
— Хіба ж я мізерний? кажу ж тобі — ніт.
— А то правда, що ви там не доспите нічого?
— Се то правда, що спать не дають.
— А як же вони не дають?
— Хиба я не розсказував вам, як був дома на Різдво?… Аби задрімав, то так й дасть в „кушку“, або „пинфу“ пустять…
— Що се воно таке? як то — в кушку? яку то пинфу?
— Ет! відчепіться! — озвавсь Антосьо.
- ↑ Таке просильне мясо — овечина. — Прим. авт.
