люється. Місцями й женці біліли, й копи вже стояли, а більш того, що пятки. Осц і знакомі жнуть, сторцюють снопи — Божу благодать. Де-де на стерні й будяк стояв сиротою: обжали сіромаху, зоставсь один й наче-б озирався, де ті колоски, що з ним розмовляли; наче-б сумував за ними, кивав червоними квітками-головками на всі боки: один я, один зостався сіромаха! Повіє вітер, замете снігом, коли ще яка товарина не зломить, не вкоротить віку. — По другій горі чорногуз дибав, коники ловив; а з долини церква виказувалась в садку, як горіх з гранки, й рябіли хатки. То Солодьки.
Ще від самого рання сестри виглядали Антося, й з-оддалеки його побачили, як сидить-хитається на тій бричці, що стояла під коморою, що невидимкою її прозвали, й здорово вміла торохтіти. Повибігали на зустріч, повилазили на бричку, — таки раді!… звичайно — діти: ще нічого не вміли, тільки любити; ще нічого не знали, тільки брат сестру, а сестра брата, а всі разом — отця-неньку… Щастя-щастя! Та що не минає?… А вік — як маків цвіт…
Першим словом Антосьо поспитав, чи є баштан.
— Єсть, кажуть, — вже й курінь постановили, й діда найняли. І кавуни є, й дині, — вже як голова завбільшки.
Він любив баштана стерегти, то найперше й запитав про його, тоді вже про батька:
— Чи татко дома?
— Дома, — кажуть, — а мамуня в пасіці.
