нути. Кожен хотів услужить її, відомстить за своє.
— На двір „шаліти!“ — гукнув старший. Та хто вийшов, а хто й не послухав: вже було послі екзамену, то всі власти й обовязаности ні до чого. Як надійшла й хазяйка.
— Чого б волочитись? — загремів старший. — Тут їсти — аж кишки болять, а вони пішли!
— Як і не піти? як би-м не пішла, то так би-сьте й пороїзджались; а пішла, то чорта з'їсте — не білет возьмете.
— Не возьму? — заговорив старший гнівно, — та я вам хату рознесу, як не дадуть мені білета через вас.
— Та я вже бачила таких мудрагелів! От лиш не мовчіть, то як піду до смотрителя, то так іжицю спише, що й не присядете!…
— А ну-ну! чи не розвалю хати! — Більш не було часу говорити, бо дали на стіл. Тільки вхопились за ложки, як загрукотало по-під вікна.
— Підвода до когось! — заговорили всі, й кожен подумав: може до мене.
Як входить чоловік і дає письмо старшо́му.
— До мене! до мене! — почав старший й, лігши поперек кровати — головою до стола, почав зо всеї сили грукотать в стіну ногами та гукати: — „Гвалт, роскіш!“
Й обід йому відлетів.
— А „гоірків“[1] нема? — спитав, переставши грюкать.
- ↑ Огірки.
