не такъ бы дитё читало. Ево бы сто́ило попушить, что-бы не брался, коли не способенъ. А гдѣ вы остановились?
— Ще нігде, — каже Люборацька.
— Ну, такъ ступайте къ Волоськой.
Ввесь отсей час пан-отець стояв коло порога з сином.
— А вы гдѣ? — пыта смотритель.
— У Волоськой думаю, — озвався пан-отець, — єсли будетъ ваша милость позволить.
— Хорошо! — Й пішов собі назад, звідкіль вийшов, а сі й собі пішли.
— Що то за Волоська? — спитала Люборацка пан-отця, якъ уже вийшли з того підземелля.
— Та то вдова, дячиха.
— Тут якась вже вербувала мене до себе й сказала, щоб до Волоської питатись, — чи не вона се буде?
— Та сама, — підхопив попович, — другої Волоської нема.
— Як там у неї — добре стояти?
— Ні, — каже попович, — я вже рік там, а нічого доброго нема.
— Чого-ж так смотритель за нею? — пита пані-матка.
— Платить, — каже пан-отець.
— Та ще й доносить, — додав його син, — іноді ще й підбреше. То смотритель й любить її.
— Он як!… А чому-ж в другім місці собі станції не знайти?
— Опісля злитиметься смотритель, — заговорив попович, — й буде за́ що, чи ні, так і бє.
