взялись за руки. Тут й щезло те, що в пан-отця в жмени. Те ж зробила й Люборацька.
— Вашъ сынь первый разъ? — пита Люборацької смотритель.
— Так єсть, ваше високоблагородіє, — відказала вона.
— А умѣеть онъ читать?
— Каже мій піп, що вміє, а я неписьменна. В церкві читав, сама чула-м.
— А ну, мальчикъ, прочитай намъ что-нибудь, — заговорив смотритель до Антося й взяв книжку з стола.
— Вот это, — каже.
Куди як оторопів Антосьо!.. Господи, — в душі молилась пані-матка, — допоможи-ж йому!
Та книжка була псалтир гражданського друку. Антосьо вмів лиш по церковному й то читав на наське, а не на московське, то й почав: блаженъ-мужъ ко-то-рый не хо-дышъ по пуши…
— Тово стоило-бъ попушить, кто тебя училъ читать! — гукнув смотритель. — А кто онъ таковъ? Кто училъ тебя читать? — запитав далі.
— Га? — озвавсь Антосьо.
— Питають, дурнику, хто тебе вчив читати, — підхопила мати. — Кажи: татко.
— Татко, — за мамою сказав Антосьо.
— Мій старий сам його вчив, — додала Люборацька.
— А самъ-то онъ гдѣ учился?
— Ми люде старосвітські. В школах мій старий не бував; так, коло дому навчився.
— Так і видно, — заговорив смотритель, —
