розбитий дзвінок висить. Все се було новина для Люборацької, що тягла через подвірря перший раз сама не своя, наче зварена. Та де-ж смотритель живе? кого поспитати? Наче Бог послав якогось пан-отця, тож з сином.
— За мною, — каже, — я вже бував тут.
Знов подякувала Люборацька Богу й пішла. Минають класи, повернули в праву руку за класи, а там ще обернулись в праву руку й стали спускаться ступанкою наче в льох. Кожен ступінь озивався внизу, озивався й в душі нашої пані-матки.
— Як до його приступити? — питала вона сама себе. Й здалась на Божу волю: що, — дума, — робитиме сей пан-отець, те й я робитиму. А що вже син того пан-отця, то йшов білий, як глина. Не втікло се від гострого маминого ока. — Бідні діти, — думає вона, — не дарма мої татуньо покійні кажуть було, що будуть не ученики, а мученики; не учителі, а мучителі…
Ступанка не довга була, східців шість, а там в-право ще ступанка в сінці, на два східці. Ступнів зо два зробивши сінцями, на ліву руку двері. Скільки тут молилося, зітхало! Скільки плакало, ридало! Нема того, щоб перелічив. Топтавсь й я тут… Здається, з меньшим страхом ставали люде перед суд інквізиції, як оттут. Душа, було, завмре, зовсім завмре, як муха в-осени. Й землі під собою не чуєш, й світа перед собою не бачиш, тільки в вухах шумить та серце бється, як рибка на гачку. Вертаєшся, було, то наче з-заду чорт доганяє, — так помикаєш. Аж тоді трохи відійде
