тора. Се вже, правда, тоді було, як я стала Робусинською… І Антоній умер, а я собі щаслива…
— Й вам не гріх? — каже пан-отець.
— Не знаю. Знаю тільки, що мені добре: пани мене люблять, і все. А що той був гарний, а сей поганий, то овва! Чи то мало других на світі!…
Зітхнув пан-отець і подумав собі: — Й ти-ж добра, нічого казати! — та й каже:
— Де-ж сироти ділись, як ваш зайняв Солодьки?
— Сироти? Благочинник був дядько мойому пан-отцеві, то описав Теклю, а архирей замкнув її в монастир разом з матіррю. Мати-ж відбула своє та й пішла жити до сина, де вже жив Фоня, маленький син того засудженого кацапа. А Текля, дочка, й осталась в манастирі. Опісля, як умер Антоній, стара просилась у проскурниці, та не знаю, чи дали, чи ні. Я чула тільки, що покійна наймала хату й заробляла поденне, доки якийсь пан не зжалкував і не дав її хату з городом і садком „доживо̀ця“.
— Нещаслива! На що-б вашому виганяти! — каже пан-отець.
— А що-ж! виділяти їм було четверту часть поля і всього? Ото так! Хіба-ж вони що? Й хати не хотіли продавати; то ми й збули біду з села…
