— Я ще хлопям був, а твій дядько Люборацький ще меньшим; тоді я в його чоботи вкрав. Позволь же тепер відкупитись. — І дав йому три карбованці; Фоня аж в руку поцілував.
Фоня тоді був уже в четвертім класі й сидів на тім самім місці, що колись було Антосьовим, бо на парті було вирізано: „класъ! ты дуракъ безъ насъ, а мы безъ тебя вдвоє“. Коло сих слів скрипка під низом, а зверху смичок.
Через скільки день після Люборацької похорону під Махтуловою коршмою стояла пара коней в бричці; з коршми виходила молода попадя, така роскішна з себе, й з нею пан-отець; а за ними два хлопчики. Все то до Крутих тягло.
— Так де гріб Люборацької? — почав пан-отець.
— От, на сю могилу показував Махтула, — відказала пані-матка й додала: чи ви знаєте, що я мала бути її невісткою?
— Як так?
— Таже мене були посватали за її сина, а після віддали силою за теперішнього мого попа. Я плакала тоді, а тепер дякую, бо Бог спас від вдівства.
— Ха-ха-ха! — засміявся пан-отець. Попадя пішла далі.
— Я, — каже, — аж умлівала — не хотіла; кажу, що не вийду за сього, поки Антоній не ожениться. Мій теперішній би-то піп і черкнув до ректора семинариї письмо, а той хутчій до архирея, та й Солодьки почислили за моїм, а Люборацькому висватали діяконівну з архирейського ху-
