— Гера̀зим?
— Гера̀зим.
— То я-ж їх обох знав: та нема вже обох: він умер, а вона зарізалась — більш того, що з голоду, бо жадна̀ була й на шматок хліба. До того ще й діти допікали її: все хапокнишкою лаяли. То вона й не витерпіла — зарізалась. Ще й в перехожого салдата ножа позичила, — вони й постой відбували, — бо свого ножа не було. Так у хлівчику зарізалась, в неділю: пішла ніби сорочку вбірати та й зарізалась.
Стара вже давно не чула, що пан-отець говорив, пожовкла, як віск, і тільки відхлипує.
— Води! — закричав пан-отець.
Та й вода не помогла: зглянула стара по коршмі, хотіла на образи подивитись, та не було, то тільки перехрестилась; глянула на Ковинського та на Фоню, що тут же стояв — мов би просила: не кидай його, він сирота й не винен, що осиротів, — і сльози річками потекли. Так і застигла, що сльози текли по лиці. Ковинський і поховав її там таки коло коршми при дорозі, й довго-довго жиди лили помиї на її грїб, а жиденята — прибіжить, тупне ногою, плюне та й назад, аж поки не заорали його.
Не вспігла стара розсказати, де Текля ділась, то ми скажем. Тоді саме, як ся тут умірала, у монастирі в лісі під Немировом постригали Теклю на старшу послушницю: залякалась світового добра, що й лиха відцуралась!
Поховавши бабу, Фоня з Ковинським поїхав до Крутих. В Крутих Ковинський і каже йому:
