кінця спасен будеть!“ Тоді отець Ковинський взяв чарку в руки та й каже:
— Ну, мамуню! Дай же нам, Боже, здоровля, а помершим вічний упокой!
— Со святими упокой душі усошпих раб своїх і рабинь і ієреїв! — відказала Люборацька.
Винили по чарці й Фоню попоштували. Се вже була остання чарка після полуденку; то Фоня з молодим Ковинським пішли на двір, а старий Ковинський почав роспитуватись.
— А у вас, мамуню, опріч отця Антонія більше дітей не було?
— Було ще три дочки, та й їм Бог талану не дав, хіба меньшій…
— Де-ж вони? — пита пан-отець.
— Старша вийшла за ляха й слід загубила; меньша була за кацапом — за попом таки — й з його рук пожила смерти. Отсього Фоні мати була, — Орися звалась. Що то за дитина була! Я таки сама її занапастила, бо присилувала вийти за кацапа! Лучше була-б під лід пустила!…
— Чи то ви тільки силою віддали свою дочку! Таже воно мало що не завсігди так буває! Ге, як би зважати на дівочий розум!…
— Треба, паноче, зважати, бо опісля так будуть плакати на батьків, як моя Орися покійна на свою маму плакала.
— Не всім, мамуню, Бог таку долю судив, як вашій Орисі, хай їй царство небесне! Та ось що: як того вашого зятя звали, що ви ляхом його звете?
— Кулинський, паноче!
