— „А де-ж ваші школи?“ — Нема вас, то й шкіл нема. — „А скрипка де?“ — Скрипка? — скрикнув покійний, схопивсь, та й далі сів. — Нема, — каже. — Та нема вас, то й її не треба. Тепер я на біду граю та на злидні. — „А я думала, що на скрипку мені заграєте.“ — Для вас я заграв би й на скрипку, та нема.
Я таки сама прислужилась: послала до музики, щоб скрипки позичив. Принесли ту пригудницю, мовляли покійні татуньо; він тільки глянув, то й затрясся (то скрипка була його семинарська); а як почав грати, то позеленів, пожовк. А очі, як дві жаринки, так і горять, так і палають! Ми плакали-плакали, а він грає, аж вимовляє. Я думала, що перше його душа покине, ніж він скрипку з рук випустить; та не тоді вмер, а на другий день. Ту попадю Галею звали, він дуже її кохав ще дівчиною і вмер на її руках. А жінка покинула його на першім році — пішла на архирейський хутір і стала за доярку до корів, чи за ключницю, чи що. Вміраючи, покійний глянув на мене, опісля на Галю, та й каже: „Не своєю смертю я вміраю; мене вбила семинарія та“… Не докінчив, голуб сизий, хлипнув та й погас, як свічка на водосвяттю… При тім я самолично була й все памятаю, бо мені жаль за сином, — жаль на людей, що згубили його та й мене коло його. Умер покійничок!… — закінчила Люборацька й почала молитись, а сльози так і капають. За нею молився і пан-отець, та сей скінчив і чарку налив, а вона все молилась. Фоня сидів, понурившись. Далі стара закінчила, зітхнувши: „Боже, Боже, Боже! Претерпивий до
