— До Крутих, — озвавсь сей.
— Сідайте, підвезу.
— Та возьміть хоч бабушку, а я й дійду.
— Й бабушка сядуть, і ви сідайте!
Ми вже знаємо, що се була стара Люборацька, а то її внук — Фоня. Ішли вони до Крутих, щоб випросити в смотрителя казенний кошт. Фоня вже просив раз, та смотритель не послухав; то тепер і баба пішла, чи не вимолять у-дво̀йзі. Не наймали підводи через те, щоб тих скільки корбованців, що мали, не стратити, а лучше дати смотрительови.
Сіли вони на бричку й поїхали.
Так верстов за три від сього місця стояла тоді на Будянських полях Махтулова коршма. Тепер уже не та коршма на тім місці, а все таки є; а тоді була здорова з заїздом і жив у ній жид Махтула. В сю коршму заїхали вони на попас і розговорились.
— Знаю, — каже Ковинський, — знаю я Люборацького. Де-ж він тепер?
— Пропав, паноченьку! — озвалась Люборацька.
— Як?
— По неволі та на не любій женився, та все сумував та грав на скрипку та сох. Лікарі казали не давати йому скрипки, бо сухот достане. Заховали від його скрипку, а він почав пити. Раз от-так приїхала до його в гості його булая невіста, тепер попадя. — „Що ви робите? — каже, — чого ви пєте?“ — Нема вас зо мною, то я й пю. — „А ви-ж тоді не пили!“ — Бо ви були зо мною…
