Пройшло десять літ після Антосьового невеселого весілля, як по той бік Попогребського лісу, дорогою на Будії йшла мов би шляхтянка, постогнуючи, а коло неї пів-парубка — хлопець з мішечком на плечах.
— Коли-б нам до коршми як Бог допоміг, — говорила стара.
— Та вже, бабуню, недалечко, — якось доплетемся.
— Ой, щось дуже мене ноги болять! не знаю, чи дійду! Треба було в лісі підпочити, а тут дуже сонце шкварить. Не дав Бог моїм діточкам талану, то треба пектись, бо нікому заступитись, нікому вклонитись за тебе смотрителеви, щоб ту бумагу написав…
А з-заду, чути, хтось ньокає. Оглянувсь хлопець.
— Ученик, — каже, — якийсь до Крутих. — Оглянувсь другий раз і пізнав: — се — каже, — Ковинський. Я з ним на станциї стояв. З татом їде.
— Ковинський… Ковинський!… — почала стара, — щось я памятаю се прозвище. Де я його чула?… Ковинський!… А! он де!… Ще, мій голубе, я жила в щастю, як чула сю фамилію: якийсь Ковинський з моїм Антосьом по горохах водився. Знаю тепер, знаю. — І почала молитись.
Тим часом зближавсь Ковинський: коні добрі, бричка крита, й хлопець коло його. Посторонились прохожі, щоб проїзджачому просторійше було.
— Здрастуйте, пане Петропавловський! — гукнув він з буди. — А то до Крутих?
