Само собою, коли починається думати, то сон уже не возьме. Й Антосьо покачався-покачався та й устав і почав на скрипці голосити — так голосити, що й камінний заплакав би. А він побілів та пожовк, губи йому посиніли й тільки дріжать, а пальці так і літають. То соловейком защебече, то засвище, то затьохкає, то так зайойкоче, що сльози самі ллються, мов би там під лобом хто мокре клочча здушить… Скрипка так і говорить, аж вимовляє. Не час, не годину розмовляв неборак на своїм струменті; не дві, й не три слухали його та слізьми заливалися мати з Теклею; а далі й годі сказав: поклав скрипку на стіл і почав ходити здовж і поперек та тільки зітхає. Як чує — хлипають у другій хаті. Він і виглянув, а то мати та Текля.
— Чого-б я плакав? — почав хлопець, — наче поможеться, чи що! Ет, Бог знає що!…
— І я скажу: Бог знає що говориш! — озвалась мати. А Текля втікла.
— Розскажіть-но мені лучше, що в вас нового чутно? Чи нема де весілля, або якого празнику, щоб поїхати?
Стара подумала, що він хоче поїхати, чи не вигляне дівчини собі під пару, й почала розсказувати, де весілля, де празник, в кого гарні та хороші дочки.
— Не туди, матінко! — подумав Антосьо, — є в мене зоря ясна, та не з неба світить, а з батькової хати…
На другий день не вспів Антосьо й поснідати,