— А де-ж? — якось жалібно промовив Антосьо.
— На цвинтарі, синку! От і хрест для неї. Тільки й заробила в свого Тимохи, що чотири дошки, а хрест я вже своїм коштом ставлю.
Щоб затамувати сльози, Антосьо почав ліпити куричку, й питає:
— Де-ж Текля?
— Поїхала за малярем, щоб хрест сестрі помалював.
— Буде, мамко, бо й я буду плакати!
— Плач, синку! плач, та молися, бо Орися й без сповіди вмерла.
— О Господи! Чи я в таку годину виїхав, чи що! — каже Антосьо, й смокче ту бідну куричку, а сльози йому аж на жилетку течуть.
— Отой собака… — хотіла щось говорити стара, та Фоня виглянув у двері. — Ходи до мене, сирітко! — почала вона.
Ввійшов Фоня.
— А хто се? — питає вона його, показуючи на Антося.
— Дядя, — озвавсь хлопець.
— А мама де?
— Татко вбили пляшкою.
— А татко де?
— Повезли у фурдикгу.
— А й ти такий будеш, як твій татко?
— Ні.
— А який же?
Не відказав хлопець, а став пручатись: — пустіть мене, пустіть!…
