він виходився з жовнів, ректор семинариї став архиреєм, а інспектора там же ректором зробили. Любивши Робусинського в семинариї, сей не цуравсь його й після, і як став приставляти архиреєви, що природа його скривдила то-що, то й витупкав йому добру парафію, — чуть не найлучшу на все Поділля. З таким білетом до кожного батька приступиш, а в тім і вся штука, щоб батькови подобатись, бо на дівчат рідко хто зважа: й дикий кінь приручається, а жінка присмиріє, — думають попи.
З такими фундушами шатнув Робусинський по пан-отцях, де тільки чув дівчат.
А тим часом під Солодьки підкочувавсь жидівський віз і на йому сидів Антоній Люборацький — кончивший курс богословських наук. Бакени мав густі та чорні, вуса добрі, очи бистрі та живі, чоло високе, лице не назбит біле, бо не шанувався, і на щоках кров грала.
Тією-ж дорогою їхав отсе Антосьо, що й тоді, як у-перве вертався з шкіл, ще з Крутих, до-дому. Й тепер, як тоді, збожілля шелестіло, й снопи то стояли, то в пятках лежали; так-же рябіли женці, так-же чорногуз дибав по горі, коники ловив; і Солодьки так-же звільна виказувались з-за гори, — все так-же було, як і в давнину. Та сам Антосьо вже не такий був: вже не рвалось йому серце до-дому, не кипіла кров до отця-неньки, не тягло на баштан, не манили до себе ті білі хатки в зелених садочках, ні та убога деревяна церква, що понуро стояла серед села, од свята до свята на всі замки позамикана. Не ждали хлопці, ні їх
