— В письмі святім написано, що там буде „плачъ и скрежетъ зубовъ“ і таке, що й в голову не забродило, й на серце не заходило. Претерпивий до кінця, — додала хрестючись, — спасен будет.
Орися засміялась, а далі аж зареготалась. Мати подумала, що з неї, та й каже:
— Смієшся, донечко, а воно сто̀тне так в письмі святім написано! Й покійні татуньо так же було розсказують…
— То я, мамуню, не з вас, — озвалась Орися. — То я згадала ту бабу, що плакала серед села, як почула в церкві, що на тім світі буде „плачъ и скрежетъ зубовъ“. „Чим же я, каже, скреготатиму, коли в мене не то зуба — жоднісенького пенька нема! Хоч би тобі один на сміх остався!“
Стара й собі засміялась.
А Антосьо саме тоді сидів собі в Камянци, надувшися, та згадував свою Галочку й радів з другими, що збулись Робусинського, а далі почав молитись.
— Господи милосердний! — каже, — вже поміг єси мені збути Робусинського, поможи-ж іще збутись і семинариї! Доки житиму — дякуватиму. Ти любов єси й свобода, прости-ж і мене: зведи мене, нового Израіля, з сього нового Єгипта! Потопи сих нових фараонів в тих сльозах, Господи милосердний, що вони вицідили з очей вдовичих та сирітських, батьківських та материнських, і не тайно серед ночи, а явно. Боже мій милостивий! На що ти держиш на світі отсих, по закону беззаконія творящих?
