рошіла, як ягідка; ходила, як зірочка; покачувалась, як квіточка.
— Господи-Господи! — заговорила мати, дивлячись на її красу, — Господи-Господи! Покійні татуньо розсказували було (з якихось книжок вичитували), що в пеклі душка висмажиться, вишквариться, що вже й му́ки до неї не пристають. Тоді й виймуть її з вогню, викинуть на вітер; обвіє нещасливу, й вона знов відійде, тіла набереться та краси. От тоді й знов у жар її… Як дивлюсь на тебе, моя донечко, то так і згадую пекельні душі, бо й з тобою так. Заскліла-сь була, замліла, що вже й болі не чула; думалось, що й так нічого. Тоді дали трохи ульги, визволили з пекла — віджила-сь, краси набралась, щоб шкулкійше було, як пекло вернеться.
— Боже, Боже! — почала Орися кріз сльози, — або його прийми з сього світа, або мені віку вкороти.
— Е, доню! — озвалась мати, — не роби сього! Покійні татуньо розсказують було (все з якихось книжок вичитували), що женські душі скакатимуть у пекло, як іскри з креміня від доброго кресала. Он що! Остерігайся! Всі напасти з божої волі, не дарма й читають, вінчаючи: „мужъ глава жены“. Може ти за батька покутуєш, або на самій тяжкий гріх лежить, то Бог і карає на сім світі, щоб на тім у пекло не засудити…
— Та чи є-ж пекло гірше, як з кацапом жити! — промовила Орися, і покотились сльози, як горох. Синок її, Фоня, й собі в сльози; Орися його гамує, а стара каже:
