свистали, закишкали й розійшлись по своїх місцях, і кожен поніс у серці несказанну радість, кожен хваливсь:
— Як я йому, то ніхто так!
— А я! я ось як! дивись, аж кулак червоний!
Ніч всю семинарія торжествувала, бо збули, „синка“, а котрі зостались, то притихли, як жаби перед дощем, — ні крюкне. Оставсь інспектор як на льоду, а Люборацький нажив у йому непримиримого ворога. Не „спрашуе“ його інспектор, не говорить до його, а в „відомостях“ марає та й марає, і архиреєви наговорив на його сім міхів горіхів. До вакацій опинивсь Антосьо аж в кінці „второго разряду“; та був ще той же ректор, то він і каже: — чорт його бери! Хіба я за-для разряду вчусь?
За колотнечею то-що Антосьо не гаразд розвідувався, чого то приїздили люде з Солодьків, а опісля, за що то Тимоху затаскали в манастир, та ще й на девять місяців. А Орися з того очутилась наче вдовицею.
— Слава Богу, що так сталось, — сказала мати, випровадивши зятя за ворота, — прейма синяки посходять на твоїм тілі.
Орися зітхнула на сю мову, а слова немає: їй і сумно було й весело, й жаль і радісно. Таке й у голові не зміщається, а не то, щоб його одним словом вимовити.
Все пішло на другий лад після Тимохи, й у тій хаті, де тільки бились та плакали, знов веселенько стало. Вже ніхто не чув грізного покрику Тимохи, а всі ласкаве слово пані-матки Люборацької, як і в щасливу добу. Незабаром Орися похо-
