Загуркотала богословія, стали в дві лави від стола до порога й кричать: — вон, прісна душа! вон! А Робусинський лиш оком виблискує.
— Хто дужчий, під пахви його! — гукнув хтось.
Відділились з гурту два, що й ведмедя побороли-б, зближаються до Робусинського, й один за вуха, другий за чуба та й витягли з-за парти й повели нога за ногою між лавами самою серединою. Що зробить Робусинський ступінь, то його трах-трах по шияці; що другий ступінь зробить, то й знов два ошийника возьме. Втік би або вихитрував, та за вуха держать цупко й чуб аж тріщить. Так випровадили донощика аж до порога, що за кожним ступнем брав по парі ошийників; а там ті два, що вели, дали ще по одному, що аж носом запоров у сінці. Тут стояли вже готові философи й підхопили його знов у дві лави. Робусинський думав відстрахати, глянув з погордою і гукнув: „Зас, свино̀та!“ Философи обізвались сміхом та раба божого за руки. Плюнув Робусинський в очи тим, що схопили його, й ще гірше роздратував. От хтось і гукнув:
— Браття! — ще й плюйте!
За сим словом рушили, й кожен в шию, та ще й в очи плюне. Обпльованого, обгидженого философи подали ретарві. Між сими велетнів не знайшлось, то философи прислужились: повели й через низче пльондро, де була реторика й друге „отдѣленіе“ философії. Ретори то ще як би й дітвора. Сі вже не били, а штовхали, щипали, шарпали, як те цуценя: кусь, та й втікло!
Так випровадили донощика аж за кляси, за-
