— Хто не пристане, то так і буде, а правда? — заговорив один з гурту.
На тім стали, щоб у Палестині зійтись в вечері. Ждуть хлопці вечера, а тим часом почало хмаритись; за горою, чути, грім гогоче, а тут лиш земля движить, дзижчать вікна; незабаром і дощ ушкварив такий, що ну! Реве вода горами, шумить долинами, піниться по камінню, і сонечко саме до спочину доходить. От і снують один за другим музики, та все в одну хату, що стоїть ген-ген від Польскої брами. Здовж Палестини вулиця йде. Тут і в посуху багнюка, що й вилазу нема; а як дощ спаде, то й не кажи пройти. Й тепер вся вулиця одним лицем блищить, то семинаристи не вулицею йшли, а сотались по-за дімками: хто по-над Смотричем; хто по-під скали, а хто по скалах лізе — куди кому зручнійше. Та вже й позходились, вже й по чарці випили, що було готового, й заграли, а Антося все нема.
— Та вже й не буде, — каже один.
— Люборацький щоб не був там, де грають! Та се буде восьме чудо в світі! Та ще-ж і наша складчина в його.
— Ге! тим то він і не буде! Що-ж, подумає, й другим часом зійдемось, коли-небудь по-сухому.
— Чи такий же він? Бо-зна що вигадуєш! аж сором слухати. Хіба по собі вгадуєш?
— Цитьте-но! — хтось перебив.
Стих гомін. Прислухаються, чути: катеринка грає, і багацько дитячих голосів кричать: — Пан Люборацький! Пан Люборацький!
— Що се таке? Ходім подивимось!
