десятьма голосами, й голодні кури або жажду́щі качки не так кидаються до зерна, до води, як сі кинулись до партів за шапками. Стукотня, тупотня, гуркітня, — і посипали з клясу. На порозі кожен плечі підняв, нахмуривсь і йде виступці, наче його ступінь по червінцю, тільки чути, як чобітьми цокотять. З самого заду йшла купка музиків і розмовляли.
— А що, — каже один, — чи не гульнути-б нам на радощах?
— Чому й ні? — каже другий.
— А ти, Люборацький, як кажеш? — питає третій.
— Я за гуртом, — озвавсь Антосьо.
— То вернімось же в кляс та скиньмось по силах.
І вернулись, всіх більш чотирнадцять чоловіка, прийшли в сінці, й той карбованця, той пів, той менше, та й зібралась повна жменя, і припоручили Антосьови купити чого треба. — Ти, — кажуть, — знаєшся на тім.
— Де-ж зійтися? — питає Антосьо.
Переглянулись, і один каже: — Варто-б на Польскі Фільварки, там безпечнійше.
— Та який чорт тепер захоче по станціях ходити! Й самі налигаються, що ну! От ходім до мене в Палестину! В мене хазяїн простий собі єгомость, що й післатись можна, й хата простора. А правда, Люборацький?
— Правда, дружако, правда! — озвавсь Антосьо й додав: — Коли-б тільки всі пристали на се!
