сього; а вчаться, щоб скінчити курс; кінчають курс, щоб забратись на село; забираються на село, щоб залягти, як риба на дощ, що ні грім ні туча з місця не зрушить. Нема того, щоб подумав хто, яку обовязанність бере на себе, пускаючись у попівський стан. Попівство, як хліба шматок певний — все, чого тільки волять собі поповичі-клясовики; все, чого бажають їх батьки. Промоція у вищий кляс становить собою один східець в тій ступанці, котрою добіраються до попівства, — то списки, як смертний виклад, кінчають судьбу клясовика. Й ті вакациї, що перед промоцією, проходять якось так, що ні веселість не бере, ні що, — все списки в голові. Зате вже як прочитають кого, що перетягли, то й прудивус здитиниться — скаче, бігає, наче йому вчора „ду́бці“ казано. То вже, як в саму богословію переведуть, то ніхто не скаче, — не тим, що виросли, що вже-б сором, а тим що: ось-то я богослов, то треба дати почути низо̀ті, що̀ вона проти мене. Нажабиться кожен, напиндючиться; навіть той, що за годинку булки просив, — і той як гляне, то наче ти йому батька вбив: зразу переробиться з людини та в ка̀-зна-що. Як же всі вийдуть, що зістануться сами свої, то й тут все піде до гори дном: той скаче, той бється, той штовхається, той роскріслить руки й крутиться, той співа, той сопе, — крик, гармідер… І Антосьо брикав за гуртом, як шалений, приїхавши з дому та попромований в богословію.
На таку колотнечу входить дежурний і гука: — Панове, росходьтеся! Приходьте по-завтру!
— До-дому! до-дому! По-завтру! — підхопили
