порозсипав. Та куди тут до книжки! Хай її миши їдять!
Се діялось у Крутих. Крути, місто на Поділлю в Балтянськім повіті. Стоїть воно на двох горах й має дві церкви. Лівобіцька й правобіцька Україна — то все один край, одні люде й одна лиха доля; та хто не був по сей бік Дніпра, жадної тями не має про сьогобіцьку Україну; хто не був по той бік, не зна України тогобіцької. От хоч би й міста̀. Лівобіцькі міста̀ для правобічан здаються селами — не більше, бо тамтешні ось які, — подивимось на Крути.
Крути мають в собі дві парафії: міську й другу, де нема жадного жида. Як їхать від Ко̀дими[1], то в'їзджаєш в міську парафію. Довгенько треба сотатись про-між хати й хатки, нім доберешся до „міста“. „Місто“ — то саме чоло містечка; по самій середині чотирогранястий пляц, де ярмарок стає. Кожна сторона сього пляцу впирається в ряд самих лучших домів, все жидівських. Нема в сих рядах жадної хрещеної душі, хіба жидівська наймичка, або хто ночує. Тут мало не кожен дім з заїздом, а постояльних дворів там й зазору нема, бо що заїзд, то й постояльний двір, а з заїздом, мовляв, мало не кожен дім. Кожен ряд домів там зветься пѐрія: се поздовжня пѐрія, то поперечня. Се саме чоло міста; тут найбагатші купці, тут крамниці й усе… Серед пляцу колода стоїть. За главними періями, чим далі від міста, — дімки все дрібнійші, жиди все біднійші, все більше неохайности.
- ↑ Місто на Шпаковім тракту й на річці Кодимі. (Авт.)
