— Отакий таки поганець та й годі! кацап! маркитан! коробошник! пилипон смердячий!
— Бить буду! — почав Тимоха вже по-московськи.
— Може ще й булавою? Ти-ж повинен „навастриться тамъ со сваими“.
— Съ кѣмъ сваими?
— Ти вже те знаєш, з ким по лісах ходив та по дорогах засідав.
— Когда? ты видѣла, корга старая?
— Хоч не бачила, та й так знаю, що за редьку готов єсь закацапити.
— Малчи, праклятая!
— Ось на̀ тобі! — дала попадя дулю.
А Тимоха по руці, та: — матери паднеси! — каже.
— Моя мати у гробі, а я тобі на лобі…
— Батькѣ сваему.
— Твоєму в бороду, щоб не здох, кацап, з голоду.
— Зажму тебѣ енту пасть собачью!
— Ос на̀ тобі й ще! — дала стара дулю другу. Тимоха й знов по руці. Стара ще дулю; Тимоха по руці, — й знов так: стара дулі тиче, та руки хапає, мов „у лапки“ граються, а Тимоха руками махає, якби попасти по руці; та не мігши, бо стара справна була, ляснув по щоці, аж луна пішла й мазка бідну обмила. Тут би подивитись та полюбоватись!… Обіруч упялась теща зятеві в бороду, кров льлється, аж по землі стигне — всі груди обом окровавила; а зять розведе руки, що сила стає, і що сили має — так і гріє стусанами під ребра.
