вати що в простирало, що в килимки, й виносити на віз.
— Не плач, доню, — вговорювала мати Теклю, — все се зпокон-віку Богом назначено. Покійні татуньо все се знали й нас — дітей своїх — научали, а я вже тебе буду. Не плач доню! Бог не без милосердія, козак не без долі.
— Будьте здорові! — каже Мася, прийшовши до їх.
— Хай тебе Бог благословить! — озвалась стара, перехрестила її й свяченою водою покропила. Текля стояла мовчки. От Мася й до неї приходить: „будь здорова!“ — каже. — Й поцілувались. Випровадили її хлібом-сіллю аж за ворота й довго дивились на ту куряву, що стовпом ставилась за бричкою. Кулинський жив у лісі, то й Мася туди поїхала.
Вже й того сумно було в хаті, що зостались без Масі тільки в-двійзі — мати з дочкою, та ще й разом після весільного гомону, після її цокотні; а то ще й осталось після відданиці, як після татарви; то й плакати-б уже. Одначе-ж не плакали, а обидві взялись попрятувати, то-що, й мовчки збили такий копіт, наче по хаті сто гусей літало. Довгенько їм наче чогось бракувало: чи обідати сядуть, чи вечеряти — все наче когось нема. Й мати не раз загикалась — замісць Теклі Масю звала, й зітхне: — О, — каже, — десь моя доця-голубка мене згадує… Як то їй на своїм пануванні, що все погорджала попівським станом! — І
