Прийшла пора й на своє хазяйство Масю виряджати. Надавала їй мати всього, ще й більше, як написала — навіть курей і гусей на ро̀звід дала. Як те відправили, дійшло до подушок. Мася всі забірає.
— Що ти, доню, робиш отсе? — каже мати.
— Подушки забіраю, — озвалась Мася і своє робить.
— А мене отсе без подушки оставляєш?
— А кулак під голову не покладете?
— Яка то ти, доню! А ти-ж у матері спала на кулаку, що й їй так стелиш?
— Еге! захотіли ви! — каже Мася. — Я що іншого, а ви попадя. І на кулаку виспитесь, аби тільки свині часу дали.
— Ще-сь, доню, не спіймала Бога за ноги! Дай тобі, Боже, й на сім світі рай; та як така будеш, то не далеко виїдеш.
— Ну-ну! росходились! От іще татуня спомяніть! — озвалась Мася з фуком.
— От же й спомяну; та що? Бо покійні таки й кажуть було, що як зближиться анцихрист, то люде будуть запопадливі такі, як ти, доню! і встане дочка на матір, як ти, доню!…
— Ну-ну! годі вже! Йдіть отам свою Теклюню навчайте, як попа заплітати; а я обійдусь і без вашої науки.
— Доню, доню! Бог з тобою! — заговорила мати й вийшла до Теклі, що плакала в другій хаті. А Мася подивилась по кутках, чи нема ще чого взяти, й казала — вже свому — козакові завязу-
