Не пообіщала стара, та й хліба не відіслала.
— Через скілька день, — каже, — всю правду скажу; хай-но з дочкою переговорю, та з людьми порадюся.
Первий був о. духовник — ще жив, — до кого Люборацька вдалась за порадою.
— А що-ж, — каже старий, — віддавайте, коли беруть.
— За Ляха?
— За кого Бог судив.
— Та чи матиме вона щастя за Ляхом? І віри відцурається, не то що… Ви-ж пан-отче її добре знаєте.
— Се вже як Бог дасть. Зате вам з плечей злізе.
— Та лучше хай би я терпіла, — озвалась пані-матка, — а ніж вона має. Бо от і з Орисею: вийшла безщасниця за кацапа, а він і лається хахлушою, та галушницею, та обливанцями всіх попрікає… Знайшов приключку за якісь горшки перед парастасом — заплював її нещасну, захаркав, що бідна мало утроби з себе не викидала. Хіба-ж мені добре дивитись? За себе я вже й мовчу. А як і ся занапастить себе, тоді я вже що?…
— Та Орися не Мася, — озвавсь духовник, — а Мася не Орися; ся не дасть собі в кашу наплювати — як москаль який.
— Та воно правда, що ся нікому з дороги не вступить; та чи не буде їй тим гірше?
— Се вже воля Божа, пані-матко, — каже старий. — От дай нам Боже здоровля! — заговорив,
