Бог благословив їх працю; та що ся радість, порівнявши до того, як радуються духовні школярі перед сим часом! У них аж приповість склалась: „настане май, в опуки[1] грай; настане юнь, на ігри плюнь; настане юль, книжки стуль, та до дому сусуль!“ Та як їм й не радуваться? Завезуть дитину хоч не в далекий край, а все в чужу сторону, й покинуть на Божу волю в руках учителів-мордувавців. Сохне, вяне дитина, всі мізки йому висушать; то як настане та благословенна пора, той роспуск, — так що̀ рай! тут рай! чистий рай, правдивий; само царство небесне не дасть такого блаженства! А ще для дитяти, що з-роду не бувало дальше свого сінокоса або хутора, як ще єсть.
Скакав Антосьо на Кирика й Улити — та як ще скакав! Й другі скакали, йдучи з класу після публичного екзамену.
— Чуєш, Робусінський?
— Га! — озвавсь той.
— А підеш проти підводи?
— А ти?
— Як ти підеш, то й я.
— А я піду, як й ти підеш.
— Добре!
— То приходь же!
Так розмовляв Антосьо з своїм земляком, йдучи один від другого на сажень десять. Й пустились бігти в долину, лиш поли мають та чоботи лопотять. Й вся школа бігла. Не один й книжки
- ↑ Мяч.
