— Добре, добре! хай буде по твоєму, — озветься мати. — Хай я дурна й нерозумна; а все таки буду поносити татуня, бо покійні правду казали. От і се кажуть було, що в останні часи встане дщер на маму свою — або ти не так?…
— Вже млин розмоловся! — скаже Мася й піде з хати.
Певно й на сей раз вона-б не знесла, цвікнула-б; та, як знаємо, не була дома, — у оконома була. І частенько вона туди ходила. І пан Кулинський було прийде; сидять, вигадують. Хто його зна, що там було між ними, тільки в селі як у дзвони вдарив, що Кулинський, пан лісничий, хоче женитись на попівні-сироті, на Масі. І справді він поклонився пані-матці хлібом.
Та хто-ж він такий був, той пан Кулинський?
Пан Кулинський був собі шляхтич з тієї дрібної нешеретованої шляхти, що крізь щаблі вилітає, не то пяничка, не то ні, а так собі ні се, ні те; мав дещо худобини і два сини. Собою був русявий, вусатий, дзюбатий, й говорив баса̀, аж бурчало. Не хазяйнував він, а терся по офіціях: то за писаря був у скарбу, то коло винниці, то за підлісничого був; а там і лісничого доскочив. Як всі такі, й він мав коня, рушницю та пару хортів, — от і вся худоба, як не рахувати зброї; знайшов таку, що й опеньгався. Не багато вона принесла йому, та не довго й заважала; на четвертім року по весіллі й Богу душу віддала, зоставивши тих два сини, що й росли урвителями при батькові. Старший уже був пів-парубка, як отсе пан Кулинський почав на Масю насватуватись.
