брану хату; раділа й Текля: й личко їй повеселіло, й брова піднялась, і оченята поясніли, — як веселка стала гожа та румяна.
— Добрий то пан отой Кулинський, — почала Текля.
— А видно нічого собі, — озвалась мати.
— От коли-б сватав Масю!
— Що Бог судить, те й буде. А я воліла-б, діточки мої, щоб ви в манахині пішли. Що з того світа величного та пишного? Сльози, дитино моя, дрібні та пекучі. Так я й Орисі казала, ще ти маленькою була; не послухала вона, а тепер бідує та кляне свій вік. Добре мої татуньо покійні — а твій уже дідуньо — разсказують було, що буде горе, горе й горе людям, живущим на землі… З якихось книжок покійні вичитували. Тепер уже й не чути за такі книжки, попереводили…
— А так, — каже Текля, — так. Їй аж обридло слухаючи, як мати все татуняє, проте слухала й підтакувала не раз: — на те вона мати, — дума собі, — щоб її слухати, щоб її не перечити. А Мася, то вже було й озветься: — та годі вже з вас! розносились: татуньо та й татуньо; наче вони були на ввесь світ голова!… А хоч би й так, та загули, то на що згадувати?
— Е! доню! — озветься мати, — як би нашому Антосьови хоч половину того розуму, то чого-б я хотіла!
— Та хоч би і в-двоє більше, то, не бійтесь, не знайшло-б ся другої такої, як ви, щоб носилась з ним, що курка з яйцем.
