— Та я вже й сама так думаю, — озвалась Текля, — та куди-ж піти? Чи в нас є свої луги, щоб пішов та й нажав? Либонь таке випадає, що піду за татарським зіллям та й збудусь клопоту.
Вже Текля й простирало знайшла, дівка серпи забрала, тільки піти нажати, завязати й принести; вже й на двір вийшли. А тут їде віз повен маю — так на Поділлю звуть клечання, — а під гіллям трава, та ще й не аби-яка: материнка про-між траву, чебрик і всякі зілля пахущі. І не куди їде він, а до них у ворота прямцює. От приїхав під ворота. Текля стоїть, землі під собою не чує; а погонич, дворяк, зняв шапку, кланяється.
— Прислав, — каже, — пан лісничий клечання; просив, щоб прийняли.
Не відказала дівчина, крутнулась на місці й побігла до хати:
— Мамуню! — каже, аж в долоні плеснувши, — а пан Кулинський прислав клечання й трави пів воза! От ідіть, погляньте!
І побігла сама на двір. За нею вийшла й пані-матка, постогнуючи. Самі з воза здіймали, до хати вносили, жодним листочком до землі не доторкнулись; хіба сам який урвався та пішов млинком за вітром. Через годинку в хаті стало, як в садочку: й зелено, й запашно, й свіжо-свіжо, аж наче вохко. І перед хатою май стояв, — дворяк сам і позабивав; Текля тільки придержувала, а стара командувала: — а сюди надай, а туди похили.
Отак обмаївши, раділа стара, позираючи на при-
