він, неборак, як попав руку в руку, то й до-віку не випускав би. Як би приросла, то ще подумав би, що Бог щастя послав. І так поцілував, як тільки міг щиро — найщирійше; дівчині аж наче якийсь мороз пішов по-за плечі, й мов би вітер повіяв в грудях, і серце тьохнуло. І йому тьохнуло воно, тріпнулось; і так любенько стало на душі, так гладенько та солоденько!
Пішли старі про Камянець роспитуватись, про урожай, а молоді як би могли крізь землю пройти, щоб там притулитись, поголубкатись, то ні мінути не ждали-б. І таки діждались тієї доби, що остались на-самоті: о. Олександер, Галин батько, пішов на тік, бо снопи привезли; пані-матка до льоху пішла по огірки для робітника на полудень, а о. духовник — вже другий місяць на сході був, як зневаживши сей світ, на той перебрався. Оставсь Антосьо з Галею — самі-самісеньки…
Щаслива в Бога та людина, що має сльози тугу виливати, та та̀ щасливійша, що має серце серцю до розмови, що має пару собі до любови; що долю й недолю має з ким ділити, — що болить одного, й другого болить. Щаслива в Бога та людина. І на душі лехко та тихо та блаженно, як в Божому раю. Щасливий був Антосьо, щаслива й Галя, хоч вони й не балакали з собою. Та що там і казати, де одному за другого все відомо, що̀ тільки знати хочеться; а що навкруги діється, до сього діла, як до того листочка, що вітер поніс. Блаженствували, голубкаючись! Та хай же собі блаженствують, а ми подивимось трохи назад, — на Масю огляньмось.
Зближались Зелені Свята; всюди мились, біли-
