хання росло та й росло й годі не знало. Далі спіймав він Угрина з картинками й знайшов таку панянку, як Галя — точка в точку, тільки не так убрана. От і купив він її й оправив, і повісив над кроваттю та й лежить, було, дивиться, аж забудеться. Ніхто з камбраття й не завважав, бо Антосьо сам жив; а хто був вхожий до його, то не здогадувався, що воно значить, що Антосьо дивиться-дивиться на картину й кинеться цілувати. А він витер німецький підпис і підписав: „Галя“, та й милувався. А ще був тільки философ. Та не вік дівці дівувати, — пора й перестати, й Антосьови не вік вікувати в философії!
Мов би на крилах полетів Антосьо до-дому, як роспустили уже на вакації; в дорозі й горілкою жида підпоював, і все; коні біжать, духу пускаються, а він все свариться: — чого помалу їдеш? Як же йому й не гонити? Там дівчина-зірка очі видивила, виглядаючи, — жде, не діждеться, аж змарніла перепілочка. Бачився він з нею й прошлими вакаціями, й Різдва не минав, ні Великодня; та хиба не довго ждати три місяці? І день і година роком стане; а то ж то три місяці! Пожди, будь мудрий, й не май гадки про бачіння!
Що то вже було радости, як побачились небожата! І не сказати. На Поділлю й тепер в звичаю цілувати панянок в руку, а тоді можна було й на коліна взяти; то ніхто не дивувався, що Антосьо поцілував Галю в руку. А вона аж скипіла. І
