— та часу нема, ні чорнила; до того такі хіба квіток пишучи до шинкаря, щоб дав горілки наборг, держиш перо в руках, то забув до тристенного, як і сідати за проповідь. То будьте ласкаві!…
— Зъ моимъ большимъ удовольствіемъ! — відкаже Антосьо. — Навіть без гостинця.
— Та де вже без гостинця! — озветься пан-отець, — коли хочеш аллилуі, то руку вгобзи[1].
Засміється Антосьо: „го-го-го!“ Засміється пан-отець: „га-га-га!“ Як де, то й пані-матка підсобля: „ги-ги-ги!“ Часом то й панянки: „гм-гм!“ І пан-отець як у гору впреться, а Антосьо й сяде за роботу, а як коли, то й підсяде до якого з умілих: — напишіть, — попросить, — слово, чи бесіду, чи що, будь ласка! Тут один пан-отець, добряча душа, просив. І сам, — каже, — міг би, та часу немає. Будь ласка, напишіть! А я вже могоричу за те на славу!
— Добре! — озветься той. — А ви-ж мене возьмете куди з собою?
— Зъ моимъ большимъ удовольствіемъ! — відкаже Антосьо. — Я сам хотів не раз уже вас просити, щоб — не угодно ли; та якось то часу не було зайти, бо так коні пришлють, що не встинеш; або духу не ставало — ану-ж, думаю, ще й налає!
— Та за що тут лаяти? Хиба я з тих, що й алгебру вчать? Ні, брате, я не з тих, щоб гриз книжку, як заєць щепи.
- ↑ Перевернена приповістка: „вгобзи! то дасть тобі аллилую“. (Киівъ). Прым. авт.
