— Бреши лучше!
— Не вашого роду, — каже, — щоб брехав. А не вірите, то й не силую; мені все одно. — І почав учитись.
— Що за диво отсей Люборацький, — думали собі його соу́чні. — З ким не зарви, все знакомий, все дружить; а тобі хочь би з собакою якою познакомитись, так і то не вдасться. Тьху! чорт його зна! А такий же семинарист, як і кожен… — Другі думали: та й гладко-ж бреше! — а проте й сим за́здрісно було, що в Антося стільки знакомих.
Як виходили з класа, інспектор на дверях стояв, виглядав синьої шинелі, та всякі були, а синьої нема. Антосьо-ж ще на переміні казав тому не виходити, поки він бурноса не віддасть; і як виходили з класа, то пройшов мимо інспектора в бурносі, а опісля подав його крізь вікно.
Відоме діло, що синій шинелі не їсти було хліба після сієї штуки. І не їла вона його: Антосьо, взявши її крізь вікно, пішов улицями та проулками, та на тандиту; додав скільки карбованців і взяв шинелю на славу.
Оттак Антосьо ману пускав і камбраттям, і перед урядом, і по селах. Камбраття дивувались, яким побитом він всюди втреться; начальство хропло, пазурі гострило, та не могло нічого вдіяти, бо не зловить; пан-отці тільки поцмоктували: — От дав Бог дитину! От дав Бог зятя!… — І звернули до його за проповідями: — вже будьте ласкаві! — просять, — не відкажіться. А я вам гостинчика привезу й могричу поставлю; на таку то неділю мені „слово“ напишіть. Я й сам міг би, — каже,
