шов у философію й питає: — былъ Люборацький въ классѣ?
— Нѣтъ! — кажуть йому. З тим і вернувся, тільки спльовує з серця, що такий звірок з-під носа умкнув.
— Ступай! — каже далі Антосьови, — постоїшь там у порога.
— Постоять то я постою, — озвавсь Антосьо, — но вытрите, что будто я трубку курилъ…
— Ну ужъ! — заговорив інспектор, витираючи, що знав в „кнызи жывота“, — ну ужъ! поймаю я въ свои руки эту синюю шинель! — Не спіймаєшъ! — дума собі Антосьо; а інспектор каже йому: — ступай!
Поклонивсь хлопець і пішов, думаючи: — чорта ізїси, що я тобі й коло порога постою! З сим увійшов і в клас.
— Що ти там так довго размовляв з інспектором? — питають його.
— То він роспитувався, де я був, — каже Антосьо, — а я кажу, що в такого то пана генерала. Він не вірив, а я доказував.
— Чого-ж він приходив питаться, чи ти був у класі?
— Так собі, — каже Антосьо.
— Як то так собі?
— То… — хотів щось збрехати Антосьо, та прийшов професор.
На переміни допитувались браття, чи він же знакомий з тим генералом.
— А як же, — каже Антосьо. — От-такий то граф мене рекомендував.
