попадалась шкура. Та не все-ж дівчина й сумувала! Иноді придумувала, як то вона, голову схиливши та спустивши очі, йтиме до шлюбу з Антосьом, уже „кончывшымъ“, і як в церкві стоятиме, а піп — ще й не простий, а благочинник — і поспитає на дверях: „любиши, Анно, сего Антонія, его же зриши передъ собою?“ — „Люблю“, відкажу я, — думає собі Галя, — та відкажу так тонесенько та тихесенько, й головку схилю на бік, ніби то я не люблю, а справді — то люблю-люблю! І так скоса глипну на його, та й знов очі в землю. А там заспівають нам: „жена твоя“… й вичитають: „да боится своего мужа“… На сім спинить свої думки, й серце, що так тріпоталось, аж розпливалось, наче захолоне, замовкне й тільки — тьох! тьох!… На щоб боятись? — подумає дівчина, — та така Божа воля! — додасть, зітхнувши, й піде до хати сама, або й покличуть її, а там ще й голову намилять: — чого сидиш, посидільнице? чому не стаєш до діла, неробітнице? А хліб їси, бодай тебе се та те їло!… Коли-б який хоч кривий та сліпий — аби взяв тебе з-перед очей!… — Возьме мене мій Антосьо, — подумає дівчина й зітхне до Бога, — вкороти, Господи, сих чотири роки на чотири дні, щоб мені вирватись з сієї фурдикги! — Так молилась Галя, бо Антосьо був тільки философ.
З боку дивлячись, подумаєш, що философ Бог-зна який пан, — і через губу не плюне; а в класі, то й на колінах стоїть, і не знати, що з ним
