Галі наче другий світ почавсь, і все на йому споганіло.
Йдучи до-дому, Антосьо видумав молитву до Пресвятої Богородиці. В ній помянувши се-те, просив Пресвяту Діву: „Моли Сина твоєго й Бога нашого, та подасть ми руку Галі!“ Сю молитву приточив Антосьо до всім відомих і там то щиро кожен раз прочитував! Та мало, що рано й в-вечері, ще й на день разів по сорок читав, і в-ночі, аби прокинувсь та спамятав, то вже: „Моли Сина“ тай „моли Сина“…
Так от як би сьогодня видумав хлопець молитву, а завтра вже й на Камянець виїздити. Напекли, насмажили йому всячини, й покотив сіромаха, моликаючи. Через скілька день опинився в Камянці; вже й грав і все, як і перше було. А Галя вийде собі на те місце, де прощалась, і думає — не надумається: що там мій философ поробляє, мій сокіл ясний? чи жив-здоров, чи нездужає? а чи може вже й у гробі краса моя невянуща, сонце моє незахіднеє?… І стисне її за серце від таких думок. Защемить, бідненьке, забється, й ні в кого порадоньки попрохати, лиш сльози — та божа роса — сполощуть його трохи, й все пройде, мов би не туга на серці, а полова поналипала. А від милого жадної чутки немає — ні вітер не навіє, ні птах не принесе… А листи? Семинаристи не пишуть листів до панянок, бо раз що товариство очі викололо-б тим письмом, а друге — уряд… Сей очі живцем виклював би. Та й те не аби-що, що ще не певна річ, то її батько як би постеріг, то було-б бідній сорок святих і Юра, аж
