і пішов — і сам не знає, куди — через греблю, за дільниці, на гору, мов би самі ноги несуть.
— Куди я йду? — питає сам себе й не йде, а біжить. — Куди-ж се я? — каже.
А перед очима Кукілівка зеленим та квітчастим килимом розістлалась; і церкву видко, й попову хату, що так на узгіррю стояла. На його подвіррю кожен куточок видко, де навіть курка пробіжить, і те видко. Антосьо й почав роздивлятись. Аж в очі йому коле, а він дивиться, і зітхнув, і сам не знає чого. Аж от побігла через подвірря дівчина в зеленім убранню.
— Галя! їй-Богу Галя! — мало не крикнув Антосьо. Зашуміло йому в вухах і в ногах таку силу почув, що покатав, як на поштарських конях…
Згодом вертавсь Антосьо з Кукілівки до-дому; вийшов за дільниці, оглянувся, а те платтячко ще зеленіло на рундуці: Галя як вийшла за ним з хати, то так і стояла, оком проводила.
— Отже вона мене любить! — каже собі Антосьо, — їй-Богу любить. Вже-ж нічого їй стояти на рундуці. Щось то вона дума! може за мене? — Й хутко-хутенько став терти рука в руку. — А! — каже з притиском, — а! браво, хлопче! — Й мов би сміється, мов би плакати збірається.
Через скілька день Антосьо знов потяг у Кукілівку, там знов, і що-кожен раз все більше та й більше кохав, все тяжче та й тяжче доводилась йому розлука. Не раз збірався й признатись: от-от! — та й на кінці язика задержиться, мов би йому мову замкне, тільки серце бється-бється, й
