— Дівчина, чи панянка!
— А се не людина?
— Хіба-ж ви не чували, що як ідуть самі чоловіки, то кажуть на них: „якісь люде йдуть“; а як буде між ними жінка, чи молодиця, то кажуть: „ідуть якісь чоловіки й молодиця з ними, чи дівчина, чи баба“.
— Та хіба-ж ми не люде? — озвалась Галя.
— Хіба я кажу що? а люде своє знають… Мабуть, що не люде; а люде — тільки чоловіча стать.
— Ха-ха-ха! — засміялась Галя.
— Га-га-га! — засміявсь Антосьо.
— А воно й справді так кажуть, — заговорила стара. — Як жінка, то вже не люде, а жінка та й годі.
— Тим бо то! — каже Антосьо. — То як же я міг би людей дурити, коли між нами ні ока чоловічого, а все жінки.
Галя щось хотіла казати, та ввійшла Текля, що десь з хати виходила, й покгедзкалися з нею. Антосьо зоставсь у хаті сам та й задумався і все пригадав, що думав, що робив, ще від позаторік. І наче тому пів суток, так все воскресло й стало перед очима. А серце так дрібненько та любенько тріпонеться, що бодай і до смерти, то не жалкував би.
З сього часу Антосьови й з голови не сходила дівчина: чи спить він, чи лежить — все перед очима. Й якась нетерплячка бере, щоб піти хоч подивитись на неї, — хоч здалека оком глянути, мов би лекше стане… От раз і вдягнувся він
